Bilbao, Spain

Більбао, Іспанія

На відміну від англійської, в іспанській мові Bilbao вимовляється з м’яким знаком: Більбао. На півночі Іспанії це, напевне, найвідоміше місто. Тому прилетівши в Сантандер на три тижні, не відвідати Більбао було просто неможливо.

«Розкрутили» Більбао не так давно, в основному через музей Гуггенхайма (Guggenheim Museum). Одразу скажу, що в музей я не пішов: якщо ті, хто цінують музеї та знають в них толк, не були у захваті від цього музею – то мені там і подавно нічого робити. Його позиціонують як музей сучасного мистецтва – а я ж і в класичному не дуже-то шарю. Тому свій маршрут я спланував через музей – але без заходу у нього.

Але враження музею справляло все місто. Я не одразу зрозумів, чому. А всі будинки та квартири тут помальовані в яскраві кольори – тому фоткати можна майже все з довільної точки в будь-яких напрямках – фотографії вийдуть яскравими та кольоровими. І хоча краєвиди все ж іноді псували стовпи та проводи, око все одно раділо.

Тим, хто таки любить музеї, варто зазначити, що у Більбао є ще один цікавий об’єкт: музей витонченого мистецтва (Museum of Fine Arts). Місцева іспанка, з якою я розговорився в автобусі, радила його більше, ніж Гуггенхайм. Неважко здогадатися, що цю перлину я також оминув – тому що замість музеїв завжди обирав вид на місто з якої-небудь гори. Саме так сталося і цього разу.

Пошук красивих краєвидів на місто швидко привів мене до парку під назвою Artxanda, куди підіймався фунікулер з такою ж назвою. Цей парк міг виступати свого роду компромісом між тими, хто любить мистецтво та тими, хто віддає перевагу красивим видам. У ньому знаходилася скульптура під назвою «Відбиток пальця», через яку можна було подивитися на місто. Ну або просто сфоткатись поруч.

Оскільки я приїхав у Більбао автобусом, починається перша частина маршруту від автобусної станції. У цьом маршруті є чотири пункти, в яких можна зупинитись – залежно від того, що кому цікаво. Це стадіон San Mames, торговий центр з дуже оманливо-артистичною назвою Zubiarte, музей витонченого мистецтва, а також головний музей Guggenheim. Виглядає цей маршрут ось так та веде до фунікулера. Після цього треба піднятися на фунікулері (на липень 2023 квиток в один кінець – 2.50 євро, в обидва – 4.30). Скільки часу провести нагорі – це вже індивідуально, залежатиме від того, наскільки ви любите краєвиди та яка в той момент погода.

Спуститися вниз можна або так само на фунікулері (якщо хочеться швидше), або прогулятися (якщо є бажання). Якщо йти пішки, то можна пройти через ще дві точки, звідки повинен бути непоганий вид. Наприклад, ось тут (43.271525, -2.923452). Я не став цього робити, тому що було досить прохолодно, і подумав, що найкращий вид все одно буде з найвищої точки – де я щойно побував. Тому я спустився на фунікулері та пішов далі.

Друга частина маршруту вела у старе місто. Там знаходиться собор та старовинні будівлі, поміж яких розташувалися ресторани та сувенірні магазини – а що ще треба туристу? Окрім накопичувачів пилюки там можна було знайти досить функціональні речі, які будуть одночасно і нагадувати про чудову подорож, і бути корисними. Тому друга частина маршруту – це прогулянка до старого міста, після чого вже можна і на автобус.

У порівнянні з Сантандером тут набагато більше володіють англійською мовою – то ж, напевне, можна сказати, що Сантандер – це провінція у порівнянні з Більбао. Якщо у Сантандері людина, що володіє англійською, скоріше виняток, то у Більбао – скоріше за правило. Молодь тут також зустрічається набагато частіше.

Можливо, сюди варто прилетіти на кілька днів – але я подумав, що за цю подорож побачив все основне, тому вирішив, що одного дня мені цілком досить. Але загалом я зробив такий висновок: можна поїхати у Більбао та не побачити Сантандер – але не можна поїхати у Сантандер та не побачити Більбао.

(с) masterofsql
2024-07-10-russian-language-and-missile

Російська мова та ракета

Що роблять українці, коли російська ракета прилітає по найбільшій дитячій лікарні? Одні голіруч розбирають завали, другі несуть воду, треті здають кров, а четверті збільшують донати на дрони. Водночас є й ті, які продовжують поширювати московські наративи.

В день жалоби за загиблими в Україні на кінофестивалі в Манчестері показують фільм про біженку з України, яка у кадрі розмовляє російською.

До головної героїні претензій немає. У себе вдома кожен розмовляє тією мовою, на яку здатний. І якщо людина за 2.5 роки війни на повне знищення української культури та державності ще не зрозуміла, що відбувається, тут навряд чи щось допоможе. Незрозуміло тільки, навіщо було виїжджати з України – адже на окупованих територіях зараз спілкуються винятково тією мовою, якою «могу и удобно». Більше того, вони прийшли до вас саме через вашу мову (див. скриншоти).

Всі мої запитання до режисера, сценариста та відповідального за кастинг – які офіційно представляють Україну. Чи свідомо вони працюють на росію, чи просто не розуміють, на чию користь грають?

Кастинг. Ну не повірю я, що у Манчестері та його околицях не знайшлося свідомих українців, які бажали б розповісти свою історію. Особисто знаю людей з Дніпра, Маріуполя та Харкова, які були російськомовними до 24 лютого 2022 року, але перейшли на українську саме в той день. Впевнений, вони залюбки розказали б свої історії. Так навіщо автори фільму вирішили зламати головну героїню, притягнувши її один раз на мітинг, куди вона сама ніколи не приходила – і де спілкуються виключно українською мовою?

Сценарист. Невже через два роки війни сценарист не розуміє, що вони прийшли «звільняти» тих, хто спілкувався російською? Ви ніколи не замислювались, чому росія ніколи не хотіла прибрати до рук захід України? Правильно – тому, що росіян там ненавидять. І російської мови ви там не почуєте. А коли нам з екрана прямо кажуть, що «продовжувати спілкуватися російською – це ок», то до якого сценарію це призведе?

Але головне – чи розуміє режисер, скільки бабла російські фонди вгатили на поширення московитої культури. Що б ви розуміли – це ті самі фонди, яки десятиліттями продавлювали наратив про те, що українська мова – це мова селюків та недолугих. Ті самі фонди, що русифіковували нас у школах. За 10 років я відвідав більше сотні олімпіад різного рівня, включаючи республіканські – і чомусь всі вони проводились виключно російською мовою. Ті самі фонди, які завалювали полиці наших магазинів «Русской классической литературой», яка швидко витісняла українські видання. Кажете, не було українських поетів та письменників? Тому що їх розстріляли. І от ці самі фонди зараз поширюють наратив що «мышебратья». Щоб коли все вляжеться, знову прийти вас звільняти (див. скриншоти).

То чи свідомо режисер цього фільму працює на ці фонди – чи просто не розуміє, що робить? Мовне питання вже давно перейшло з культурної площини у політичну, а з 24 лютого 2022 року це стало військово-геополітичним, оскільки це стосується існування України та її культури.

(с) masterofsql

Вибачення від англійців

Передісторія
Коли Вадим Пристайко зробив зауваження Панові Зеленському про те, яку поведінку англійці вважають ввічливою, найвеличніший блазень звільнив посла України в Великобританії.

Коли стримані англійці кажуть «Вам треба бути трохи більше вдячними», знаєте, що це насправді означає? Це означає «Обнаглів, ти, козаче, *** ** ******* ***** *****». Тому що англійська культура – це просити вибачення, якщо тобі наступили на ногу. Особливо на дипломатичному рівні. І якщо британець вже не просить вибачення, а робить вам зауваження – значить, допекло вже капець як.

Що в такій ситуації робить цивілізована вихована людина? Перепрошує. Що в такій ситуації робить нікчема? Продовжує бикувати, гнути свою лінію, та нападає на тих, хто натякає, що варто трохи збавити обороти та переглянути свою поведінку.

Тепер детальніше. Коли після довгої дороги Бену Уоллесу з наскоку тицьнули в лице списком зброї зі словами «Нам треба», він спробував – цілком заслужено – перевести це на жарт: «Хлопці, та ми ж не Амазон». Українці, замість того, щоб збавити обороти та вибачитись, вирішили образитись зі словами «Ви всі нам винні». Британці поступили так, як поступають британці: вибачилися. Але висновки зробили. І коли українці почали нахабніти далі, їм вже зробили зауваження: «Вибачте, пані та панове, не були б ви так люб’язні дякувати вашим партнерам трохи більше». Знов-таки, цілком заслужено. Чим відповідають на це українці на чолі з президентом? Звільняють того, хто нагадав, що у цивілізованому світі треба поводитися як вихована людина, а не бикувати як гопота з Троєщини.

Тому що коли бикуєш зі сцени – над цим, можливо, сміються. Але коли бикуєш на дипломатичній арені – над тобою теж сміються, але наслідки для країни це має зовсім інші.

А чому українці мають бути вдячними саме Бену Уоллесу? Тому що він перший вирішив передати Україні танки – тільки після цього погодилися Германія та Штати. Так само і з ракетами дальнього радіуса – американці так і не надали ATACMS (станом на жовтень 2023), але в нас давно вже є Storm Shadow, які активно змінюють хід війни. Рішення Британії значно прискорить передачу ATACMS та французьких аналогів.

І ще смішать ті, хто дійсно вважає, що захід дає зброю Україні через те, що пан Зе їздить та домовляється. Захід дає зброю, тому що це поведінка цивілізованого світу – стати на захист демократії. І до речі, Україні сильно пощастило, що цього разу Захід зробив таку ставку – без цієї допомоги ми навряд чи протримались би тиждень. Варто згадати визначні моменти протистояння: Джавеліни – Байрактари – Хаймарси – Леопарди – Storm Shadow – F16, не кажучи вже про артилерійські боєприпаси які без Заходу закінчилися б дуже давно. Нехай з затримкою – але це було поставлено. І ТІЛЬКИ завдяки цьому в нас з’явився шанс на перемогу. Ніхто не буде витрачати мільярди баксів тільки тому, що воно попросило. Але в цивілізованому світі треба поводитися як цивілізована вихована людина, а не як гопник з сємками у спортивних штанах в стилі «Точно нема Леопардів? А якщо знайду?»

Я не маю право вказувати як себе вести президенту України. Але людина вище його рівнем таке зауваження зробила – і поплатилася кар’єрою. І якщо ви не стаєте на захист гідності, етикету, та просто інтелігентної поведінки, а мовчки дозволяєте клоуну творити свавілля, показувати свою нікчемність, ставлячи дитячі образи вище інтересів держави – то через 20 років у вас буде така сама тоталітарна диктатура, як на болотах. Тому що визнавати власні помилки – це риса сильних людей. А воно ж на самому початку попереджало, що він – ваш вирок. Та от тільки ефект Даннінга-Крюгера не дасть змогу це зрозуміти.

(с) masterofsql
Русский военный Навальный, сиди на*уй

Опозиціонер, кажете?

Чи завжди ворог твого ворога є твоїм другом

Був план опублікувати це 4 червня, як раз коли «опозиція» на росії буде святкувати день народження свого начебто-опозиціонера Навального. Але не хочу чекати так довго – нехай люди читають та знають правду.

Опозиціонер, кажете? А що це означає? Ви думаєте, що якщо він прийде на місце путіна, то росія буде поводитися так, як всі цивілізовані країни? А може він просто заздрить і просто хоче стати царем замість путіна? Чи ви дійсно вірите, що він, ставши царем от прям завтра, примусить росію зробити те, чого хоче Україна? Кордони 1991 року, чи може репарацій якихось хочете?

Чи знаєте ви, що він писав у 2008 про Грузію та грузинів? Він зневажливо називав їх гризунами та волав вдарити по них ракетою. Я не повірив, доки сам не знайшов оригінал. Дивіться: https://navalny.livejournal.com/274456.html

«Выдворить за пределы РФ всех находящихся на нашей территории граждан Грузии». Ось чого він насправді хоче. Ви ж розумієте, що за інших обставин воно скаже те саме про громадян України або будь-якої іншої країни. Ну й чим він кращий за путіна?

А що воно казало про Крим? Ось лінк для тих, хто забув: https://www.youtube.com/watch?v=xi3VjM9najI

«Украинцам я сильно советую не обманывать тоже себя: Крым останется частью росии и больше никогда в обозримом будущем не станет частью Украины». Ну це ми ще побачимо. Буде тобі враже як Залужний скаже!

Але ось головний висновок, який я зробив особисто для себе. Навальний – росіянин, якого дехто вважає «харошим рускім». Ось фраза цього «харошева рускава», яка пройшла непоміченою (див перший лінк): «В современных условиях авторитет базируется только на силе и способности применять эту силу разумно и там где надо»

Тобто вони розуміють тільки мову сили. Ось воно – нарешті призналися. З ними можна говорити тільки мовою Джавелінів, Хаймарсів, Леопардів, Storm Shadow та F-16.

Так що «сіді чітай, апазіціанєр хрєнав»

Русский военный Навальный, сиди на*уй

Русский военный Навальный, сиди на*уй

(с) masterofsql

Патріот проти Кінжалу

Американський патріот проти російського кінжалу

Пролог

У травні 2023 року українським військовим за допомогою американського Петріота вдалося збити балістичну ракету (можливо, і не одну), що випустили по нам болотно-рашистські війська. Рашисти стверджували, що перехопити її неможливо – але україньскі військові за допомогою американської зброї довели, що це не так. Я не буду вдаватись до спекуляції емоціями – просто наведу сухі факти навколо цієї події.

Факти

  1. Америка закрила небо над Києвом, подарувавши Петріот вартістю мільярд баксів. Непогана така благодійність
  2. Америка руками українських воїнів постійно послаблює одного із своїх ворогів (тому що якщо з Китаєм можна домовитись економічно, то з росією здоровий глузд не працює)
  3. Петріот отримав афігєнну рекламу, здавши іспит справжніх умов на відмінно – і тепер весь світ завалить американські компанії замовленнями на сотні якщо не тисячі мільярдів зелених

Формула

А що з цього має Америка, чому вона проявляє таку благодійність? А все дуже просто. Просто прочитайте той самий список знизу вверх – і все стане зрозуміло. Що для них на першому місці. Але чи применшує цей факт те, що зробила (і робить) Америка для України – звісно ні. Тому що від перестановки доданків сума не змінюється.

Замість епілогу

Ну а що там на болотах? Стверджують, що їхній кінжал знищив пускову установку Петріот – але при цьому хочуть пришити розробникам кінжалу державну зраду. Яка чудова винагорода!

(с) masterofsql

Cancelling russian culture

Нельзя просто так взять и отменить великий и могучий русский язык, а также огромное богатое наследие русской литературы.

Просто дело в том, что показателем могучести литературы – как, впрочем, и культуры в общем – является то, как она воздействует на людей. Буча и Мариуполь показали, на что способны люди, которые выросли на рассказах о том, что беззащитную старушку можно легко замочить топором, а милую зверюшку – утопить, просто так. На что же тогда способны те, которые начитались «Так не доставайся ж ты никому», и потом пришли к власти? Может, лучше сразу на рельсы?

А знаете, почему зверства, которые творили русские в Украине, меня не удивили? Потому что в школе, будучи послушным учеником, я прочитал первые 20 страниц чернухи под названием «Тихий Дон». Слава Богу, мне в том возрасте хватило смелости заявить учительнице, что не буду читать эту писанину – и был готов получить двойку, так как знал, что она пойдёт на принцип. Каково же было моё удивление, когда она вдруг предложила компромисс – прочитать другое произведение о природе. Обе стороны выполнили свою часть сделки, сохранив детскую психику и взрослые нервы. Да вот только в российской армии с тех пор ничего не изменилось. Как ничего не изменилось и со времён второй мировой, когда Советский Союз воевал количеством, просто засыпая немцев трупами. Человеческая жизнь в СССР не ценилась от слова вообще. А как дела обстоят сейчас?

Так что пусть лучше мои дети растут на произведениях Шекспира. И хотя у него тоже всех убивают, но другим знаковым постулатом английской литературы для меня стала фраза «Я не согласен с вашей точкой зрения, но буду до последнего вздоха защищать Ваше право её высказать» (I disapprove of what you say, but I will defend to the death your right to say it). Её ошибочно приписывают Вольтеру, но она является основой свободы слова, которая присуща развитым странам. Вспомните последнюю фразу из фильма Bridge of Spies: для западного мира слова «свобода слова и выбора» – не пустой звук. Равно как и цена человеческой жизни! Да, в западных странах есть свои проблемы – но по сравнению с мраком средневековья это всё-таки цивилизация. А напомните, какая страна сейчас является антонимом свободы слова? Не наследники ли Толстого проповедуют «Спецоперацию и мир» и сажают за лозунг «Нет во**е». Боюсь даже предположить, что они сделают с тем, кто скажет «Миру – мир!» Так было ли вообще что отменять, «а был ли мальчик»?

Пусть лучше мои дети вместо «Преступления и наказания» читают про Балеарские острова, про финансовую грамотность и эмоциональный интеллект.

Так что да – нельзя просто так взять и отменить русскую литературу. Потому что нам ещё предстоит долгая борьба с её наследием, наследством, и послевкусием.

Вместо послесловия

Старая русская пословица «Хорошо там, где нас нет» заиграла новыми красками, а Муму, предчувствуя неладное, с вечера наелась пенопласта… Ой не з того боку в нас виросли Карпати

(с) masterofsql

Мої батьки в Англії

ENGLISH

I had a happy childhood

My dad used to wrap me in tyres and roll downhill

Those were Goodyears

 

UKRAINIAN

Мої батьки приїхали до Англії на початку квітня 2022, бо я заповнив усі анкети в перший же день, 18 березня, як тільки відкрилася програма Ukraine Family Scheme. Це не був їх перший візит, вони приїжджали раніше. Щоб організувати перший візит, в мене пішло 12 років – бо протиставити щось аргументу «що ми там не бачили, приїжджай краще ти до нас» дуже важко. Але потім їм сподобалось – в першу чергу те, з якою повагою тут люди ставляться одне до одного. Особливо незнайомі. А ще те, що на базарі тебе не намагаються обдурити.

Я теж давно прийшов до висновку, що Англія дуже добре підходить для тих, хто не звик йти напролом, крокуючи по головах та трупах, щоб досягти своєї мети. Бо в Києві, якщо ти ставишся з повагою до людей, це сприймали як твою слабкість та нікчемність (щонайменше, так було наприкінці дев’яностих – сподіваюся, зараз трохи краще). Для Англії бути considerate – це норма. Не знаю, чи є точний переклад цього слова – воно означає «приймати до уваги та поважати точку зору та інтереси інших». До речі, рівень поваги до оточуючих можна дуже легко оцінити по культурі на дорогах (або її відсутності). І навряд чи чемні, ввічливі, та considerate люди могли досягнути великих успіхів в Україні в професійній або комерційній сферах (якщо тільки вони не були «зеленими ввічливими чоловічками» в Криму у 2014).

Але мова зараз не про те – а саме про мову. Мої батьки вчили німецьку, тому англійською могли сказати хіба що «О май гад». Перші кілька місяців вони просиділи дома, але згодом мама почала потроху виходити – на шопінг, на базар, а особливо на блошиний ринок. І за дуже короткий час вони пройшли шлях від «я від тебе ні на крок» до «я пішла в магазин, потім на базар – буду ввечері». Коли це сталося перший раз, я був впевнений, що вона хоче просто подивитися, що там продають – так званий window shopping. І був дуже здивований, коли вона не тільки принесла те, що хотіла купити – а ще й розповідала, як вони торгувалися.

Виявилося, що для повного успіху на блошиному ринку потрібно знати тільки три слова: уан, ту, фрі – бо речей, що коштували дорожче, мама там не купувала принципово. Я навіть не намагався пояснити різницю між «ту фо фрі» та «фрі фо ту» – бо це занадто складно. Яким же було моє здивування, коли вона змогла виторгувати навіть ще кращу ціну. Правда, одного разу продавець все ж таки був змушений показати на пальцях, скільки дорівнює «паунд».

Іншим разом треба було щось підшити, але резинки на прилавку не було. Мама розгублено посмикала мотузку, не знаючи, як пояснити, що їй треба – але продавець, видно, торгував не перший день. Витягнувши «на вулицю» резинку від своїх кельвін-кляйнів, від дуже смачно клацнув нею себе по пузу, та поглядом запитав, чи не це потрібно. Домовитись після цього за ціну – 70 пенсів за погонний метр – вже було досить легко.

Але сьогодні мама взагалі зробила неймовірне, попросивши продавців про нестандартну послугу. Купити всі необхідні овочі та фрукти було неважко – ми це вже робили багато разів, продавці вже дуже добре знали всю нашу сім’ю та здоровалися з нами за двадцять метрів. Але після шопінгу вона домовилась за те, щоб залишити у них всі покупки, поки вона сходить на інший шопінг – і вони дуже легко її зрозуміли. А ви уявляєте, що було б, аби вони з першого дня пішли на курси англійської?

 

RUSSIAN

Поскольку присоединить к россии из всего Херсона получилось только первые три буквы, то путин подписал указ об исключении Херсона из состава рашистской федерации. Наверное, за русофобию.

(с) masterofsql

Following Your Dream

Tough choices VS probabilities, risks, and rewards

This autumn marked 24th anniversary of my teaching career. I never noticed the exact moment when learners started turning to me not only for technical knowledge – but also for more important questions like career or life changing advices.

Few months ago, I had a learner who successfully completed the first year of his degree in programming. He worked towards it for one year, invested lots of efforts, and spent 20k – only to realise that his head and heart are in the wrong place. He came across another course – Degree in Computer Art and 3D Modelling, and faced a tough choice.

In his own time, he self-mastered basics of Computer Art and started drawing futuristic vehicles using proper 3D modelling software. He showed me some of his sketches. I am not an easy one to impress – but I said WOW. He created very impressive designs – not only attractive and good-looking, but also very professional ones. If I was working in HR, I would hire this guy immediately – he was real rare gem, and I am sure he will design few cars of the future. Without any shadow of a doubt, it was easy to imagine that in few years’ time his designs will carry BMW, Mercedes, or Tesla logo.

But now he faced life-changing choice. He could continue down the programming route: and I am sure he would have completed it – but he knew he would not feel satisfied and fulfilled. Therefore, he would not be happy even if he managed to get highly paid job. Another alternative was to admit that circumstances changed forever, and his old route, being «the right choice» back then – is not viable any more.

The first choice carried very little risk but also very little reward – and with time that «reward» could become toxic. The second route looked very attractive, as he realised that this is the passion he always wanted to pursue. However, this choice also carried huge risks and responsibility burden.

Too many things were at stake. First of all, switching to the degree of his dream would mean rolling back one year in his career, and losing one year of his life. Second, he would lose 20k in tuition fees plus all the efforts he already put into it. Even worse, the first year of the Computer Arts degree was covering very basic things, which he already knew – so it would be complete waste of time for him. So effectively, he would be losing two years of his life, career, efforts, and money. Your dream does not look so attractive when you take all of those into consideration – especially when success is hazy and not guaranteed.

Having seen his true talent, the difficult decision he was facing was very obvious to me. However, you cannot give life changing advices to someone you literally know few hours. Even though people say «Life is too important to take it seriously», this one was very big decision for him – and I could not take responsibility of giving the advice at this level.

What I did instead – I shared my own story and my own tough choice I faced 17 years ago. How I spent two year to get a place and scholarships to start PhD in London University, then put further four years of my life and efforts into it – only to drop it with zero result at the end. I was brought up as a super mega responsible child – and dropping out of London Uni did not fit that profile at all. However, I wanted to tell him about tough choice I made back then. It was a very difficult decision – but as time has shown, it was the very right one.

This morning I received phone call from him. Personal contacts with learners on private number are usually to be avoided – but on this occasion, it was worth it. He called me to share the result of his tough choice. His voice was so excited that I did not immediately understand what is going on.

He showed his sketches to the admission team. Like me, they were so impressed with his work and talent, that offered place at their University straight away. They even offered him scholarship to cover part of the tuition fees – something he did not expect but accepted as a nice bonus (as not every student from Romania is a millionaire).

Moreover, having seen his grades from the Computing Degree, they agreed to accept it – and he was admitted directly to the second year. Just so that you understand: British universities very rarely accept credits from another university – like never. So not only he did not lose a year of his life and his career – but he also did not lose 20k he was prepared to write off. Moreover, he also skipped the boring part of the first year, jumping immediately into the course of his dream pretty much straight away. Puzzle clicked together in the best way possible – something he could not even dream about.

He thanked me because he believed that I helped him to make this choice. However, in reality, he made that choice subconsciously – without even realising it. I simply provided pair of free ears – but the choice was made by his dream.

Following your dream always carries risks, tough choices, and – inevitably – sacrifices. What do you get in return? Uncertainty. Plus hope. Future never guarantees success. In fact, it never guarantees anything – as we simply do not know how many days we have. Some of us are afraid of changes and stay where they are. However, for some of us it is a risk worth taking – because your dreams might come true.

(с) masterofsql

Чонгар та ефект Даннінга-Крюгера

Все частіше лунають питання, хто наказав розмінувати Чонгар. На жаль, відповідь на це запитання не стане широко відомою через ефект Даннінга-Крюгера.

Для тих, хто «у танку», а особливо – «не на часі». Чонгар – це вузенький перешийок, що з’єднує Крим з материковою Україною. Після війни 2014 року, коли ще зберігалася загроза вторгнення військ «мышебратьев», його замінували. Замінували добряче – пройти через ту територію танками було б дуже складно. А головне – на це потрібен був час. Багато часу. Але за кілька днів/тижнів до вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року його було розміновано. Розміновано українською стороною. Тому менше ніж за добу рашисти увійшли або оточили Херсон та Маріуполь.

Ефект Даннінга-Крюгера описує поведінку людей, які настільки тупі, що не можуть навіть зрозуміти, наскільки вони тупі. Наприклад, у воєнний час обирати президентом клоуна, бізнес та походження якого напряму пов’язаний зі страною-агресором. Який не має жодного уявлення, як правити країною під час війни, особливо коли суперник – друга армія світу. Який замість закупівлі зброї знімає відосики. Бо воно ж «какая разница» та «хоть паржём».

Так от, любі друзі. Вгадайде, в яких регіонах клоун отримав найбільше голосів від зєлєбобів? Херсон. Миколаїв. Маріуполь. Не відчуваєте зв’язок?

Нехай Чонгар вони пройшли б. Що далі? А далі є п’ять мостів (автомобільних да залізничних), що з’єднуть Крим з Україною, які можна було підірвати одним натиском кнопки. Ну може, п’яти кнопок. Але і це розмінували. Як ви думаєте, хто міг надати такий наказ? Якого рівня повинна бути людина, яка могла надати наказ скасувати захист, який будувався кров’ю у 2014?

Звісно, це не зупинило б ворога – але затримало б рашистів-вбивць на кілька ДІБ. Як ви вважаєте, можна було за цей час евакуювати міста розміром з Маріуполь? Але ж більшість виборців вирішила, що «хуже нє будєт» та обрала «хоть паржём». Ну то як – все ще регочете? Хоча він же ще тоді зізнався, що він – ваш вирок…

А якщо і цього недостатньо, варто нагадати, що західна розвідка попереджала Украіну про вторгнення багато разів. Дуже багато разів. Літом 2021, восени 2021, на початку 2022, за кілька днів до 24 лютого 2022. Що на це відповідала зеко-манда? Будувала захист, закупала ППО – чи наказала забезпечити прохід танкам?

До чого це все? Якщо ви ще не зрозуміли – Україну хотіли здати. Була домовленість. Саме тому у рашистів план був лише на три дні. Вони знали, на що розраховувати – і армія була лише страховкою. Вони дійсно планували робити шашликі – на найвищому рівні. Єдине, що зірвало цей план – це ЗСУ. Тому що державна зрада у плани Залужного не входила.

Шановні виборці, ви ще не бачите зв’язку між вибіром, якій ви зробили 21 квітня 2019, та подіями 24 лютого 2022?

Ні? То саме цей ефект і описали у своєму дослідженні Даннінг та Крюгер. Отака фігня, малята.

(с) masterofsql

Эмоциональная безопасность

О физической, финансовой, и эмоциональной безопасности

Я не провёл в Португалии 20 лет, как в Англии и Украине – но всё же смог сделать кое-какие выводы на основании наблюдений, услышанных историй, и жизненного опыта.

Сильно умное население не нужно никакому государству. Если бы это было не так, то в школах с самого раннего возраста преподавали бы финансовую грамотность и эмоциональный интеллект. Но вместо того, чтобы научить людей познавать себя, слышать других, выражать свои чувства, и отличать хороший кредит от плохого, их с детства загоняют в стандартные рамки псевдообразования. Сколько из нас могут с уверенностью сказать: «Из всего школьного курса геометрии мне в жизни пригодилась только одна фраза – что и требовалось доказать»?

В итоге троечники, которые за десять лет школы приобрели только один навык – выкручиваться, зачастую устраиваются гораздо лучше отличников, привыкших играть по правилам и безоговорочно выполнять указания вышестоящих. Потому что троечники десять лет развивают в себе предпринимательскую жилку и потом нанимают отличников, у которых отбили зачатки креативности, загнав в стандартные рамки.

Я ни в коем случае не говорю, что образование не важно – все мои зарисовки как раз утверждают обратное. Иначе получится как с тем нерадивым школьником, который «почти повторил успех Билла Гейтса». Как известно, Билла Гейтса сначала исключили из школы – а потом он создал свою империю. Правда, нерадивый школьник прошёл только половину этого пути.

Проблема «слишком высокой правильности» в том, что вместе с завышенными ожиданиями и синдромом отличника родители зачастую закладывают детям роль жертвы обстоятельств и программу хронической бедности. Конечно же, они делают это неосознанно и непреднамеренно, руководствуясь наилучшими намерениями – потому что образование очень важно.

Да вот только детям после этого понадобится не один тренинг – сначала с психологом, а потом с лайф коучем, чтобы из роли «жертвы» перейти в роль «автора» своей жизни. И в сложившемся жизненном кризисе спрашивать не «за что», а «для чего». А потом научиться видеть посылаемые знаки, и «прокачивать свою ёмкость» до того, как грянет кризис. А чтобы избавиться от программы хронической бедности, надо для начала научиться распознавать заложенные в подсознание программы.

И ещё. Первые 30 лет своей жизни я не знал разницы между психологом и лайф коучем. И откровенно считал людей, которые ходят к ним на тренинги, лохами. Для тех, кто сейчас считает так же, всё вышесказанное не имеет смысла. И если ваш собеседник размахивает руками в стиле «У меня нет никаких программ в подсознании» – говорить с ним на эту тему бесполезно.

Но давайте закончим школу и перейдём к дальнейшему развитию. Почему государство вместо того, чтобы рекламировать и стимулировать куолити тайм, разного рода тренинги и духовные практики, в первую очередь обеспечивает населению бесперебойную поставку «хлеба и зрелищ»? Да потому, что толпой сытых не амбициозных людей куда проще управлять. Пришёл с работы, поел, лёг на диван, и затупил – сначала газета, потом телек, сейчас гаджеты, компьютерные игры, социальные сети… дальше будет виртуальная реальность.

Ведь принцип «хлеба и зрелищ» известен всем, но не многие задумывались о его роли в любом обществе – будь то каменный век, Римская империя, или наше время. Население нужно накормить и чем-то занять – иначе толпа голодных мужиков свергнет любое правительство. Для этого нужно просто чем-то забить большой мужской желудок и чем-то занять маленький мужской мозг.

Кто вырастает в итоге? «Мужчины не вырастают – просто их игрушки становятся всё более и более дорогими». Звучит смешно, но что скрывается за этим? Инфантильные подростки, которые не выросли, а просто стали больше – но при этом имеют эмоциональный интеллект тапка. Но это ж всегда можно компенсировать физическим превосходством, так ведь?

К сожалению, руку на женщину поднимают во всех странах – географический фактор значения не имеет. Гораздо большую роль играет уровень духовного развития: в рабоче-крестьянских семьях домашнего насилия больше, чем у интеллигенции (и уровень дохода здесь не при чём). Правда, если домашнее насилие всё-таки присутствует у белых воротничков – оно может принимать более изощрённые формы.

Конечно, во время охоты и добычи пропитания нужна была физическая сила и выносливость, потому как победить тигра эмоциональным интеллектом довольно проблематично даже в наше время. А дальше каждый выбирает свой путь. Кто-то развивается, а кто-то остаётся в каменном веке, продолжая решать все вопросы с позиции запугивания физическим превосходством.

Согласно легенде, Ева была создана из ребра Адама. «Единственная кость в теле, не имеющая мозгов», – радостно потирали руки мужчины. «М-да, первый блин комом», – подытожил Бог, глядя на всё это. Потому что самоутверждаться за счёт других – удел слабых.

«Если мужчина хоть немного отличается от обезьяны – он уже красавец», радостно потирают руки смазливые «кросавчеги». Жаль, что самопознание на этом и застряло, и никто не объяснил им, что мужчина, который обеспечил своей женщине физическую, финансовую, и эмоциональную безопасность, добьётся намного больше, чем смазливая мордашка, самоутверждающаяся физически за счёт слабого пола.

Португалия

Я уже писал о Лиссабоне, где по сути у меня получилось своеобразное «путешествие в путешествии». Ехать в Авейро с ночёвкой не стоит, а вот привезти порт из Порто – это да. Также скоро будет готов рассказ о Порто, который впечатлил меня до глубины души. Здесь же мне хотелось описать общие впечатления о стране.

Сразу скажу – я недооценивал Португалию. Казалось бы, небольшая страна со странным названием, с невысоким уровнем жизни, окружённая такой замечательной Испанией – чего тут ожидать? По большому счёту, мне было всё равно, куда лететь, а потому основным мотивом в выборе Порто, не считая личной рекомендации двухлетней давности и билетов по 15 фунтов, стало то, что я ещё не был в этой стране – и мне хотелось добавить ещё одну строчку в список посещённых стран.

Первое впечатление было – это приветливая нация. Работник метро, дежуривший у автоматов, уделил мне ровно столько времени, сколько потребовалось «нерасторопному туристу», чтобы разобраться с билетами на метро. Купленный мною билет на обратную поездку в аэропорт пригодится через месяц и одну неделю.

Второе, что бросилось в глаза: португальцы – очень религиозная нация. Церкви и церквушки здесь буквально на каждом шагу. Но при этом, в отличие от некоторых религий, они не навязывают свою веру другим.

Что ещё заметил практически сразу же. Довольно большой процент населения не говорит по-английски– причём, даже среди молодёжи. Даже среди тех, кто приехал из Бразилии, есть те, кто не знает никакого языка кроме португальского. Если в ресторане нет официантов, которые хоть немного понимают английский, то шансов объясниться в таком случае очень немного – легче найти другой ресторан. У меня никогда не было способности к человеческим языкам (то ли дело – компьютерные), но даже я выглядел там выпускником Оксфорда.

В первые же дни я выучил два слова на португальском: «Панаше, обригадо». Panache – это напиток вроде английского шанди. Ну а obrigado – это спасибо. Эти двух слов мне, в принципе, хватило на весь период пребывания. Когда захотелось экзотики, я расширил словарный запас сочетаниями «сейм желу» и «ком желу» – безо льда и со льдом соответственно. На этом разговорник португальского под моей редакцией можно считать законченным – на месяц пребывания в Португалии его вполне хватит.

Что ещё интересно. В Португалии живёт очень много выходцев из Бразилии. Для последних родной язык тоже португальский – но бразильский португальский отличается от португальского португальского и акцентом, и некоторыми словами. Возможно, разница между ними сравнима с американским и английским английскими – а может, и больше, потому как португальцы вычисляют «понаехавших» из Бразилии как только последние открывают рот.

Как я прочитал в путеводителе, местные португалки очень консервативные. С ними можно сходить на шесть свиданий и даже не поцеловаться – в то время как бразильянки напрыгнут на тебя на первом же свидании. Но при этом совместная поездка на машине на уикенд для горячих латиноамериканок считается очень большим commitment.

Нет, вы только послушайте – они боятся поехать вместе на выходные. Это при том, что поцеловаться взасос в бразильском баре с незнакомцем/незнакомкой для них – в порядке вещей. Да, у меня тоже сразу возник вопрос. Нежелающий облизывать язык незнакомца/незнакомки может знаком дать об этом знать – и его/её в большинстве случаев оставят в покое. О том, изменило ли хоть что-то в нравах населения нашествие ковидла, я не спросил. Правда, после страстного поцелуя взасос с горячей полуголой латиноамериканкой приезжих ждёт большой облом: оказывается, поцелуй в баре абсолютно ни к чему не обязывает. Конечно, в португальских барах такой раскрепощённости не было – но нетрудно догадаться, что позволяли бразильянки намного больше португалок. Особенно когда дело касалось целенаправленных сайтов знакомств.

О противоречии бразильских и португальских взглядов говорит и тот факт, что скромно-монашеская по бразильским меркам юбка до колена наткнётся на осуждающе-испепеляющий взгляд среди местного населения, особенно женской её части.

Любой разговор можно свести к удобной отмазке «всё индивидуально и зависит от человека». Поэтому я не буду делать обобщающих выводов и обвинять целую нацию, но за короткое время я услышал две истории о том, как раскрепощённые бразильянки соблазняют и уводят мужей у консервативных португалок. Тут стоит отметить ещё один факт. Бразильские мужчины не сильно рвутся на заработки в Португалию: на 80 женщин приезжает где-то 20 мужчин. В итоге население Португалии состоит из консервативных португалок, раскрепощённых бразильянок, и горячих португальцев. Кого в такой ситуации выберут последние латинос? Такое впечатление, что горячие португальские мужчины и консервативные португальские женщины просто не созданы друг для друга. Но, конечно же, «всё индивидуально».

И португалки, и бразильянки, практически все до единой имеют тёмный цвет волос и глаз. Так что если кто ищет зеленоглазую блондинку – это не сюда. Первый встречный со светлыми глазами скорее всего окажется приезжим или туристом. Нетрудно догадаться, что обладатели и обладательницы голубых и зелёных глаз здесь попадают в рай – их отрывают с руками и ногами.

В большинстве своём у португальцев слегка смуглая кожа – но не такая смуглая, как у приезжих из Бразилии. Довольно большой процент населения курит. Хотя, возможно, я просто не знаю объективной картины в других странах, поскольку так сложилось, что среди моего круга общения в основном все с высшим образованием и некурящие.

Нет таких понятий как бедная или богатая страна – всё относительно. Ведь стоимость базовых товаров и услуг в любой стране всегда коррелируется с минимальной зарплатой. В тех странах, где живут получше, на базовых потребностях можно заработать чуть больше. Там, где доход пониже, приходится работать на самом минимуме – чтобы люди с минимальным доходом могли худо-бедно позволить себе базовый набор товаров и услуг. А когда этим набором пользуются те, кто приехали из стран с более высоким уровнем дохода – вот тут и получается понятие недорогой страны для проживания.

К примеру, на английские 1500 фунтов в Португалии, где минималка составляет 600 евро, можно было бы очень неплохо жить – гипотетически. Да вот только смысла в таком сравнении нет: те, кто получают минималку, вряд ли много путешествуют. Причём, в любой стране. А те, кто могут себе позволить работать по интернету и при этом путешествовать, получают явно не минималку. Но чтобы не получать минималку, надо учиться. Много. Причём, в любой стране.

Но вернёмся к португальским ценам. Живя в гостиницах, питаясь наполовину в ресторанах, и путешествуя, я потратил меньше, чем за тот же период в Англии. Рестораны немного удивили диапазоном цен: блюда были очень вкусными, сытными, и отлично оформленными независимо от того, был ли счёт в конце на 15 или 90 евро. На каждом шагу были супермаркеты, где на 30 евро можно было сделать недельный шоппинг и еды, и вкусняшек.

Самая рекламируя из португальской кухни францесинья (francesinha) мне не понравилась – такое впечатление, что это просто способ забить желудок чем-нибудь дешёвым (а потом и сердитым). Я бы даже предпочёл просто фасоль и бекон, которые являются основными составляющими английского завтрака.

Существует теория, что в каждой стране есть способ дёшево набить желудок высококалорийной пищей (ну а как иначе – ведь толпа голодных мужиков способна свергнуть любое правительство). Где-то это бюргеры, где-то хот-доги, где-то фасоль с беконом, а в Португалии это была францесинья. Тогда всё понятно – а потому пробовать её второй раз у меня не было ни малейшего желания.

Местные горячие бутерброды мне тоже не понравились – хотя, кто-то найдёт их отличным вариантом перекусить за 5 евро. Но за те же 5 евро в Зените подавали «тако», которое можно было назвать произведением кулинарного искусства. А вот морепродукты – это что-то. Даже за 8 евро можно было взять отличного baby squid с картошкой – и этим можно было отлично наесться. Морепродукты здесь были свежими, а не замороженными – а потому имели совсем другой вкус. Может, всё дело в том, что у Португалии, в отличие от Англии, есть выход к морю?

В последний день мне повезло отведать своего любимого пирожного «Алиадос», которое я покупал только в одном месте (Sabore da Invicta, напротив вокзала Sao Bento), и которое имело вкус фруктов. Остальные пирожные меня не впечатлили, так как содержали слишком много сахара, и были слишком приторными – по крайней мере, те, которые я пробовал. Их традиционный «Овеш молеш» я, сладкоежка, даже доесть не смог.

Единственное, что было очень неудобно – практически все хорошие рестораны открывались в 7 вечера. Это значит, что до этого времени можно либо перекусить, либо голодать.

Прошло больше месяца моего пребывания в Португалии, прежде чем я попробовал местный сидр. И очень сильно пожалел, что не попробовал его раньше. Здешний сидр имел потрясающий crispy вкус яблок – а не сульфитов, как в Англии. Конечно же, в пабах я заказывал исключительно разливные напитки – но даже бутылочный сидр был очень вкусным.

Когда в Португалии наступила глубокая осень, на рубашку по вечерам иногда приходится надевать ветровку. Зимой, возможно, её даже нужно будет застегнуть. Запостив в самый разгар осени фотку в рубашке под двадцатиградусным солнцем на фоне синего неба, я получил целый спектр комментариев начиная от «Я тебя сейчас укушу прямо через монитор» до «Я начинаю тебя тихо ненавидеть». Рискую навлечь ещё больший гнев покрытых инеем широт, но такова зима в Португалии. При этом «северяне» из Порто жалуются на погоду – потому что в Лиссабоне, на юге, обычно ещё теплее. Северяне, блин.

Я уже писал о стоимости проезда по португальским моторвеям. Стоит добавить, что покупка и содержание машины здесь, в отличие от Англии, была делом недешёвым. Хотя, как писала Ольга Савельева в одном из своих рассказов «Пикассо», нет понятия «дорого» – есть понятие «я не могу себе это позволить». Простой на 6 страниц рассказ очень доходчиво объяснял основы современного ценообразования для фрилансеров – но его можно было перенести и на другие сферы нашей жизни.

Лиссабон, Португалия

Первое знакомство с Лиссабоном у меня состоялось ещё в студенческие годы. Нет, никуда я тогда не ездил – просто зачитался Ремарком. И хотя любимыми произведениями были «Три товарища» и «Триумфальная арка», прочитанная за одну ночь «Ночь в Лиссабоне» оставила неизгладимое впечатление.

Тогда, 25 лет назад, было странновато читать о визах и миграционных сложностях европейцев на фоне уже существовавшего Шенгена. Но ещё более странно осознавать сейчас, что владельцы украинского паспорта получили безвизовый въезд в Шенгенскую зону, в то время как владельцы английского паспорта вляпались в брекзит.

Выбраться в Лиссабон я смог 13 ноября 2021, отметив таким образом месячную годовщину пребывания в Португалии, а подвернувшаяся неделя без преподавания дала возможность уделить городу больше, чем полтора выходных дня. Фактически у меня получится своеобразное «путешествие в путешествии». Ведь в Порто я прилетел с одним рюкзаком, взяв билет в одну сторону, и забронировав гостиницу на первые пару дней. Точно та же модель сработала и тут: билет на автобус в один конец и гостиница на первые два дня. Из вещей я взял с собой примерно треть: преподавания на этой неделе у меня не было, поэтому всю технику и дополнительный монитор я оставил в Порто, который за месяц успел стать мне почти родным.

А вот стоимость проезда по португальским моторвеям шокировала. За пользование дорогами от Порто до Лиссабона нужно было отдать около 25 евро. При минималке в 600 евро путешествия на машине были явно не для бедных. При этом поездка на междугороднем комфортабельном автобусе стоила около 12 евро. А при покупке онлайн и заранее цена была ещё ниже. Расстояние между Порто и Лиссабоном практически равнялось отрезку от Манчестера до Лондона. Только здесь автобус шёл три часа с небольшим – а не пять.

Из Порто я выехал рано утром, поэтому в Лиссабоне был до обеда. До заселения в гостиницу оставалось пару часов, поэтому первым делом я отправился на противоположный берег, чтобы посмотреть на две достопримечательности, которые были в самом верху моего списка. Были ли они самыми главными достопримечательностями Лиссабона – это спорный вопрос. Но они точно были самыми большими.

Статуя Христа Кристо Рей (Santuario de Cristo Rei) и мост 25 апреля (Ponte 25 de Abril) располагались по соседству – но это было не единственным, что их объединяло. Так сложилось, что обе достопримечательности имели куда более известных двойников: статуя Христа Спасителя в Рио де Жанейро, и Голден Гейт Бридж в Калифорнии. Практически каждый образованный человек видел последние две достопримечательности хотя бы на картинках – но не все знакомы с их португальскими двойниками.

Первым моим впечатлением было то, что статуя в Рио де Жанейро раз в десять больше. И был очень удивлён узнать конкретные цифры – португальский Христос был всего на 2 метра меньше бразильского: 28 метров против 30. Я даже не поверил, ведь на фотках бразилец выглядит очень грандиозно. Но виной всему оказалась перспектива. Дело в том, что 28-метровый португальский Христос находится на 82-метровом постаменте, и визуально статуя составляет всего четверть 113-метрового комплекса – а потому кажется маленькой. А 30-метровый бразильский Христос Спаситель стоит на относительно небольшом 8 метровом пьедестале, который не затеняет, а наоборот, подчёркивает статую – и поэтому визуально статуя занимает куда большую пропорцию. Более того, весь комплекс находится на вершине 700-метровой горы – и супер грандиозный вид обеспечен.

Бразильский Иисус Христос был построен в 1931 году, и он сначала впечатлил, а потом и вдохновил религиозных португальцев на строительство Кристо Рея, который официально был открыт в 1959 году. Обе статуи являются символом христианства, и по задумке бразильский Христос своими ладонями защищает южную полусферу, в то время как лиссабонский Кристо Рей покровительствует северному полушарию. Статуя находится на южном берегу реки, в районе под названием Алмада, который некоторые щепетильные жители административно уже не считают частью Лиссабона.

Вход на территорию комплекса бесплатный, заплатить 6 евро нужно только за подъём к основанию статуи – но он того стоит. Для тех, кто любит виды, это будет самым запоминающимся снимком Лиссабона – я провёл на вершине больше двух часов. А тем, кто хочет сфоткать себя на фоне моста, подниматься наверх не обязательно. Дело в том, что обзорная площадка ограждена защитной сеткой. И если просунуть фотоаппарат, чтобы сфоткать вид, довольно легко – то делать себячешки на фоне моста лучше внизу, не поднимаясь к статуе.

И ещё парочка фактов, которые для меня попали в разряд «как много нам открытий чудных». Как оказалось, статуя Христа в Рио – не самая большая. Рекорд высоты (40 метров без пьедестала) принадлежит статуе в Индонезии. Да, я тоже не слышал – и это было ещё одним примером того, когда немного рекламы не повредит. Тут мне сразу вспомнился английский Стоунхендж – он не является ни самым большим, ни самым старым, ни самым-самым ни по какому критерию. Кроме известности. Просто кто-то очень хорошо его пропиарил, в то время как о других подобных конструкциях говорят очень мало.

Вторая по высоте статуя находится в Польше. Её высота составляет 33 метра – по метру за каждый год жизни Иисус Христа. Помимо высоты, статуя привлекла возмущённые заголовки газет тем, что дрон обнаружил воткнутую в голову статуи вай-фай антенну. Не знаю, была ли такая аналогия преднамеренной, но по моему мнению, она отлично символизирует современный терновый венец.

Более того, оказалось, что статуй Христа по всему миру не две и не три. Не десять и даже не двадцать. Вот эта страница содержит список всех подобных статуй в мире. Одна из них находится в Пуэрто-Плато в Доминикане, где мне посчастливилось побывать в 2015. Канатная дорога, уходившая выше облаков, навсегда осталась самым ярким впечатлением от посещения Доминиканы.

С обзорной площадки Кристо Рей открывался самый лучший вид на Лиссабон, залив, и мост 25 апреля. И конструкция, и форма опор, и цвет моста сильно напоминали Голден Гейт в Калифорнии – но, вопреки распространённому заблуждению, оба моста не были построены одной компанией. А схожесть объясняется тем, что компания, выигравшая тендер на постройку моста в Лиссабоне, построила другой мост в Калифорнии (San Francisco–Oakland Bay Bridge) – но не Голден Гейт.

Первоначально мост строился для четырёх автомобильных полос, но его два раза слегка переделали, сократив разделительную полосу и ограждения, что позволило вместить по три полосы в каждом направлении. Две внутренние полосы имеют не асфальтовое, а металлическое покрытие. Это было сделано из каких-то аэродинамических соображений, в итоге чего мост издаёт непрерывный гул.

Строительство моста закончили в 1966 году, но в 1999 году под поверхностью моста достроили несущую для железнодорожного полотна. Для этого пришлось установить и натянуть дополнительные кабели, что было непросто. Казалось бы, это очень серьёзное изменение конструкции – но на самом деле, железная дорога была частью проекта с самого начала, просто её не реализовали в целях экономии. Вопреки красивой картинке, мост закрыт для пешеходов, а стоимость проездка в северном направлении на ноябрь 2021 составляла 1.85 евро (проезд в обратном направлении, из города, бесплатный).

Места, откуда открывается шикарный вид, на португальском называются «мирадуро» (miradouro). Чтобы помочь туристам, эти точки нанесли на карту, и это действительно сильно помогает в составлении маршрутов. Мне почему-то казалось, что это слово состояло из двух частей, потому что шикарный вид одних мест можно было действительно назвать видом «мира», в то время как другие места оставляли лёгкое ощущение того, что тебя развели как туриста. Однако, возмущения это не вызывало – ведь понятие «нравится» очень субъективное и персональное, а шанс увидеть город в красивом ракурсе при таком раскладе всё равно был куда выше. Так что мои маршруты первых двух дней состояли в основном из «мирадур» и рыбных ресторанов.

Если спросить об iconic photo, то для Лиссабона это будет изображение жёлтенького трамвая. Потратив два дня на то, чтобы обойти места, откуда открывался шикарный вид на город, я решил прогуляться вдоль трамвайных маршрутов – и за полдня сделал несколько отличных снимков. Правда, кататься на трамвае не стал – это я уже попробовал в Порто. Чтобы нащёлкать не только трамваи, но и красивые виды, можно прогуляться вот по этому маршруту.

В последний вечер перед отъездом я познакомился с представительницей украинской диаспоры. Как оказалось, в Лиссабоне довольно большая община выходцев с Украины – и было довольно интересно проследить их судьбу на конкретном примере в сравнении с теми, кто переехал в Англию. Те, кто приехал сюда без образования, обычно оказывались на стройках и в сиделках. Не поленившиеся выучиться имели куда более интеллектуальную и лёгкую работу. А вот те, кто приехал в детстве (точнее, кого привезли вышеупомянутые эмигранты первой волны), и выучился в местном колледже/университете, уже к 30 годам имели отличную высокооплачиваемую работу, дом в хорошем районе, и неплохую машину. Так что вряд ли это прозвучит удивительно – возможно, даже занудно, – но совершенно не имеет значения, куда и из какой страны переезжать: роль образования при этом очень трудно переоценить.

Самым ярким бытовым впечатлением от Лиссабона стали электрические самокаты. Даже небольшая скорость в 25 км/ч позволяла быстро и легко преодолевать довольно приличные расстояния. А высокая доступность и невысокая цена в сочетании с отличной инфраструктурой могли легко заменить общественный транспорт в пределах центра города.

Начал я довольно медленно, вежливо пропуская проносившихся на огромной скорости безумцев. Освоившись, начал ездить немножко быстрее, аккуратно объезжая салаг, которые еле плелись, так как явно встали на самокат в первый раз.

Скутер помог и в день отъезда. Немного недооценив Лиссабонское метро, я понял, что не успеваю за 40 минут доехать до автобусной станции, поскольку ехать надо было с пересадкой. Можно было взять такси, но накануне я рассматривал другую альтернативу – и сейчас решил ею воспользоваться. Прямо у выхода из метро было припарковано несколько самокатов. 2.5 мили я преодолел за 20 минут – это время включало остановки, чтобы свериться с картой. Специально проложенные велосипедные дорожки делали передвижение по городу очень быстрым, а составленный накануне маршрут помог безболезненно добраться до места назначения.

Важно обратить внимание на то, что самокаты некоторых компаний можно оставлять только на выделенных стоянках. И если GPS датчик немного запаздывает или показывает координаты с небольшой ошибкой, то возникнут проблемы с «возвратом» самоката. К счастью, с этой проблемой я столкнулся раньше, когда мы с полчаса не могли припарковать Лайм, а «осведомлён – значит, вооружён». Выбранный же мною Болт можно было оставлять в любом месте – главное, что накануне я проверил, что автобусная станция находится в разрешённой зоне, и для возврата самоката нужно было сделать всего пару нажатий в приложении.

В общем, Лиссабон мне понравился. Но восторга как Порто он не вызвал. Португальцы считают, что население столицы иногда ведёт себя как столичные снобы. Наверное, туристу сложно об этом судить, но мне сразу же вспомнилось сравнение вежливости на перекрёстках Лондона и Манчестера.

Порто был чище, приятнее, и компактнее. Большинство культурных достопримечательностей Порто находились в центре, и если есть такой показатель как «число культурных объектов на квадратный километр города», то в Порто он гораздо выше, чем в Лиссабоне, который занимал гораздо большую территорию. Конечно, четырёх дней на Лиссабон маловато – но я точно знал, что приеду сюда ещё.